Винниківчанка з Тули закохалася в Україну

Сім’я, яка переїхала з Москви у Винники, живе в нашому місті кілька років. Мама (41 р.), тато (37 р.) і двоє діток 17 і 11 років не уявляють себе без України.  «Через те, що ми переселилися в Україну, я втратила спочатку друзів, а потім – рідних» Марина Гриниха народилася в Тулі – місті, що відоме

Сім’я, яка переїхала з Москви у Винники, живе в нашому місті кілька років. Мама (41 р.), тато (37 р.) і двоє діток 17 і 11 років не уявляють себе без України.

 «Через те, що ми переселилися в Україну, я втратила спочатку друзів, а потім – рідних»

Марина Гриниха народилася в Тулі – місті, що відоме виготовленням пряників, самоварів і зброї.  Слово «зброя» Марина вимовляє з непідробним болем: «Мені соромно за Росію, за те, що вона робить з Україною».

За її патріотичну позицію й за те, що вийшла заміж за українця, від неї спочатку відмовилися друзі, потім – батько і родина. Вони вважають її бандерівкою і фашисткою.

Чоловік Марини – тернополянин Роман. Його дідусь воював в УПА, рідний брат – третій рік добровольцем воює на Сході України.

«Вони знають мою позицію щодо Росії, – каже Марина. – Тому з родичами чоловіка в нас гарні стосунки, бо не вважають мене «москалькою». А от з рідним батьком не виходить налагодити спілкування. Він не розуміє, як я могла поїхати з Росії, де мала все, в «бідну» Україну. Яка ж вона «бідна»? Я в Україні з 2011 року й досі не можу опам’ятатися від багатства культури, звичаїв, архітектури, високої духовності українського народу. Росіяни негативно налаштовані до України, бо їх зомбують, завантажуючи неправдивою інформацією і про країну, і про людей, і про події на Сході. Інформаційний потік потужний. І люди вірять».

Марина розповіла, що не відчуває себе громадянкою Росії. «Я рада, що  переїхала. Мені та моїй сім’ї тут добре. А коли жили в Москві, то не один раз чоловік потерпав від насильства. Росія – поліцейська країна. І там ми не відчували себе в безпеці», – ділиться думками жінка.

На запитання про ставлення до нещодавніх виборів президента Росії відповідає категорично, що вважає їх незаконними і додає: «Кожний, хто проголосував за Путіна, автоматично став співучасником усіх злочинів, які творить Росія».

 Зацікавлення Україною закладене генетично

Принаймні, така думка виникає після розповіді Марини. Зацікавлення Україною з’явилося ще в дитинстві. Першим акцентом цього стало те, що мама купила Марині книжку «Костюми народів СРСР». «Гортаючи її, я уперше побачила український народний костюм, і він мене настільки вразив, що я буквально засинала і прокидалася разом із цією книжкою, з величезним інтересом розглядаючи кожну деталь, особливо в жіночому убранні», – згадує жінка.

А пізніше в неї з’явилося хобі – колекціонування маленьких календариків. Їх вона назбирала декілька тисяч. Уже в дорослому віці, коли їх переглядала, то виявила, що окремою тематикою була Україна – календарики з українськими містами, народними костюмами, природою, а найбільше – календарики з фотографіями Львова.

«Це зараз я розумію, що усе випадкове – не випадково! Мене завжди притягувала і цікавила українська культура, – каже Марина. – Але це була лише закоханість. Справжня любов прийшла пізніше. Майже 16 років тому я познайомилася в Криму зі своїм майбутнім чоловіком, українцем. Він народився у Тернополі, все життя до нашого знайомства там прожив. Аж тут з’явилася я. Росіянка з Тули. Коли ми одружилися, то на той момент нам здалося правильним переїхати до Москви й там будувати кар’єру. У Москві ми прожили майже десять років і дійсно досягли багато. Працювали в одній із найвідоміших видавничих фірм. Чоловік пройшов шлях від простого верстальника до арт-директора видавництва, а я керувала дизайн-групою з підготовки одного з журналів. Поки ми жили в Росії, то, приїжджаючи в Україну, обов’язково відвідували Львів і Карпати. Жоден наш візит не проходив без поїздки по цих улюблених місцях. Але, чесно кажучи, мій чоловік витратив два перші спільні роки життя на те, щоб спробувати зруйнувати фобії, які були закладені з дитинства в моїй свідомості: що у Львові живуть страшні бандерівці, які готові вбивати на місці, якщо почують російську мову. Не приховуватиму, перший раз я їхала у Львів зі страхом. Але страшний міф був зруйнований, як тільки я поринула в неповторну атмосферу старого міста і поспілкувалася з людьми».

Саме тоді Марина сказала чоловікові, що коли-небудь вони переїдуть жити в Україну – тільки до Львова.  Так і вийшло. У 2010 році дружина наполягла на переїзді. І через рік вони вже жили тут.

Марина каже: «Причин було багато, але основна – я відчувала, що нам це необхідно зробити якнайшвидше. Потім, під час Майдану, я зрозуміла, чому внутрішні відчуття були так загострені. І вони мене не підвели. Я вдячна долі за ту зустріч в українському Криму з моїм чоловіком. За те шосте чуття, що підказало мені перевезти сім’ю сюди, за те, що я зараз в Україні. Переїхавши сюди, я опинилася в суспільстві, яке несе в собі найбагатші традиції поколінь. Я прийняла і полюбила цю культуру. Зараз, озираючись на останні шість років, які тут прожила, бачу, який великий шлях я пройшла, скільки всього навчилася і як багато дізналася».

 «Я навчилася вишивати хрестиком, вязати, шити й освоїла українську кухню»

Марина вільно читає україномовні книги, досить грамотно пише, але от розмовляє поки суржиком. «Це швидше через неймовірну толерантність суспільства, яке терпить мою азіровщину, – пояснює жінка. – Коли люди чують мою розмову, то часто запитують звідки я, думають, що з Білорусі. Частково це так, адже мої корені з території Західної Білорусі. Але я говорю правду, що я з РФ і мені боляче та соромно за цю країну і за те, що вона робить зараз із Україною».

Чоловік на прохання Марини навчив її вишивати хрестиком. Вона опанувала в’язання гачком, навчилася шити й освоїла українську кухню. Марина зізнається, що перечитала десятки книг про українську історію та культуру.

«У мене, як правильно вважають родичі з Росії, повністю змінився світогляд і розплющилися очі. Я не просто закохалася в Україну, я полюбила її усією душею», – зізнається Марина Гриниха.

 Мисткиня створює українське намисто в проекті «Карпатський крокодил»

«Українська культура збагатила мене й надихнула на творчий пошук, – розповідає Марина. – Я зрозуміла, що все життя йшла до цього, починаючи з тієї книжки з дитинства з намальованою українкою в народному костюмі. Зараз я створила творчу майстерню «Карпатський крокодил» і почала займатися прикрасами в стилі етно і бохо-шик. Понад десять років дизайну в поліграфії дозволяють мені вільно орієнтуватися в новому для мене напрямі, відчувати його і розуміти. Мені подобаються традиційні українські прикраси. Я уважно вивчаю старі фотографії, відвідую тематичні виставки, читаю літературу. Але мені хочеться не просто повторити та відтворити старовинні прикраси, а переосмислити їх і осучаснити. На мій погляд, культура залишається живою, тільки за умови постійної трансформації, коли вона бажана й цікава для сучасних поколінь».

Що таке українське намисто? Це не просто прикраса. Кожен його елемент мав сенс і значення. У наш час важко відтворювати автентичні оздоби, оскільки немає тих матеріалів, що використовували попередні покоління.

Але це не проблема. Майстри створюють чарівні намиста зі сучасних матеріалів, при цьому зберігаючи традиції. Адже коралі – це не просто прикраса, це оберіг, який забирає на себе негативну енергію й захищає.

За інформацією М. Гринихи, вважається, що з часом намисто необхідно збирати заново на нові нитки. Це дозволяє обнулити негатив, що накопичився.

«Любов до української культури знаходить вираження в моїх роботах, – каже Марина. – І хоча я лише на початку шляху, думаю, мені є що сказати в цьому творчому напрямі».

P.S. Громадянства України Марина Гриниха поки не має, а процес його отримання триває вже майже два роки…

Фото з архіву Марини Гринихи

visnyk
ADMINISTRATOR
PROFILE
Лариса КУБСЬКА

Дивіться також

Залишити коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов'язкові поля позначено *

Cancel reply

Останні новини