Мешканка Винник Марія Григорівна Йосифів учора, 7 серпня, відсвяткувала 95-річний ювілей. Довгожительці вручили квіти, говорили щирі слова-побажання представники Винниківської міської ради, родичі, сусіди, друзі. Приймаючи привітання, пані Марія цитувала напам’ять поезію Франка і власний вірш «Туга за Батьківщиною», який написала ще на засланні. Марія Йосифів і в 95-ть хоче бути корисною, не сидить без роботи
Мешканка Винник Марія Григорівна Йосифів учора, 7 серпня, відсвяткувала 95-річний ювілей. Довгожительці вручили квіти, говорили щирі слова-побажання представники Винниківської міської ради, родичі, сусіди, друзі. Приймаючи привітання, пані Марія цитувала напам’ять поезію Франка і власний вірш «Туга за Батьківщиною», який написала ще на засланні.
Марія Йосифів і в 95-ть хоче бути корисною, не сидить без роботи – підмітає подвір’я, кімнати, протирає підлоги шваброю, знімає випрані речі, ріже яблука, щоб сушити на зиму…
Дожила до таких поважних літ, незважаючи на непросту долю. З юнацьких років стала членом ОУН. За антирадянську діяльність її засудили до розстрілу. Чекаючи два місяці смертної кари, дізналася про пом’якшення вироку, який несподівано замінили на десять років ув’язнення. В 1944-52 рр. відбувала покарання в Сибірських таборах, які загартували її тіло і душу. Ось її спогади про життя.
- Розкажіть про своїх рідних. Де минули ваші дитячі роки?
- Я народилася у с. Раневичі на Дрогобиччині 7 серпня 1923 року. Жила з мамою, татом, братом і бабусею. Але мама померла, коли мені було 14 років. Брат помер через два роки. У нього було слабке серце. Якийсь більшовик близько вистрелив, а він так злякався, що потрапив у лікарню і там помер. От так я залишилася в тата одна. І хоч як було важко, але навчання я продовжила. У 1941 р. закінчила 10 класів гімназії. Хотіла вступати на філологічний факультет Львівського університету, але тато заборонив. Сказав: «Поки війна почекай. Підеш вчитися, коли війна закінчиться». Я батька послухала і відразу після школи влаштувалася в бухгалтерію. З роботи мене скерували на курси бухгалтерів. Тоді люди були малоосвіченими. Переважно закінчували чотири класи і все. Тому я вважалася вже вченою. Бухгалтером пропрацювала з 1941 до 1944 року.
- Коли ви вступили в ОУН? Яке псевдо отримали ?
- Ще зовсім юною – в 1936 році. Нас, фактично дітей, навчали різних методів боротьби, дисципліни, тренували пам’ять, щоб могли фіксувати різні деталі, розповідали історію України. Псевдо я мала «Калина».
- А якісь серйозні дорослі завдання доручали?
- Так. Я багато чого не пам’ятаю. Але один факт не забуваю протягом усього життя. Я тоді стільки пережила! Мені дали завдання поїхати до Львова з усним посланням. Коли я це виконала, мене зобов’язали передати нашому керівникові пакунок. Я не знала що в ньому. Наступного дня, 16 червня 1941 р., у гімназії в мене мав бути іспит із математики. Я приїхала на вокзал до Львова, а поїзд до Дрогобича відмінили. Вирішила добиратися через Самбір. А там на вокзалі, матінко рідна, облава з обшуком! Тремтячи розгорнула пакет, а в ньому – револьвер. Нашвидкоруч заховала зброю під одягом. На щастя, револьвер не знайшли. Приїхавши зранку до Дрогобича, мусіла ще й на іспит бігти з тим пакунком.
Під час війни мала завдання розміщати на квартири хлопців із підпілля, які йшли з Волині в Карпати. У цьому було задіяно чимало людей. Хто доніс на мене – не знаю. Або хтось із дівчат, або серед членів підпілля був зрадник. Про це я не дізнаюся ніколи. Коли мною зацікавилися органи НКВС, спочатку вдалося втекти до їхнього приходу. Але наступного разу мене таки затримали. Було страшно, а найгірше – було шкода батька. Його у цей час не було вдома, і я знала, що він може не витримати ще однієї втрати. Він і до цього переживав, бо бачив, що я часто щезаю, здогадувався, чим займаюся.
Із дому мене вкинули у вантажівку і повезли в Дрогобич. Усю ніч тримали на машині, а зранку запроторили в тюрму. Слідчі причину затримання не приховували. І саме тоді я зрозуміла, що мене хтось виказав. У тюрмі відразу почали проводити очні ставки з моєю товаришкою Галею, з якою ми працювали в бухгалтерії. Нас навмисно водили одним коридором. Допити починали щодня з 9 години вечора й тривали до ранку. Прикладали пістолет до потилиці, били. Катів цікавило, хто ще є членами ОУН, відомості про керівника. Я нікого не видала і ні в чому не зізналася. А Галя не витримала і розповіла, що це я її втягнула в організацію. Але їй це не допомогло. Ще з нами ув’язнили Віру, яка вчилася зі мною в гімназії. Нас трьох засудили до смертної кари. Заарештували у вересні, а 17 жовтня вже оголосили вирок.
У Дрогобицьких Бригідках ночі тягнулися нестерпно довго, кожна наступна здавалася довшою від попередньої. Чула, як виводили хлопців із сусідньої камери на розстріл. З коридору долинав тупіт босих ніг. А потім із підземелля долітали звуки партизанської пісні, останньої в їхньому житті. Добивали ще живих. І ніхто не знав, де ці хлопці загинули і коли. Люті кати потайки їх закопували, забравши їхні життя тільки за те, що вони понад усе любили Україну.
- Вас засудили на смертну кару. Як вдалося її уникнути?
- Хлопців розстрілювали, бо вони вже довго сиділи в тюрмі, а нас – не поспішали, маринували. Так ми чекали на розстріл у камері смертників два місяці. Я навіть перестала їсти. Думала: «Нехай краще помру від голоду, ніж мають у мене стріляти». Але на недовгий термін у СРСР відмінили смертну кару. І замість розстрілу я отримала десять років ув’язнення. До місця каторги доправляли етапами. Спочатку сиділа в тюрмі у Львові, Дніпропетровську, а під осінь потрапила в Бухту Находку, де був великий пересильний пункт. Над нами, політичними в’язнями, там знущалися злодії, адже нас поселили разом у бараках. Але мені Бог допоміг – вижила. В довжелезних бараках люди лежали на верхніх і нижніх нарах, а хто не помістився – мусів влаштовуватися на підлозі. Всім давали пайку хліба, а жінки-злодійки їжу відбирали. Туалети були в окремому бараці. Там навіть топили одна одну. На щастя, я там була недовго – півтора місяці. Потім посадили на пароплав і повезли на Колиму. До Магадана добиралися майже два тижні. І знову був пересильний пункт – там нас мили, пропарили і відправили за 600 кілометрів від Магадана в селище Ельген. Ми жили в таборах серед тайги. Крім ув’язнених, тут жили й «вольниє». На роботу я мусила ходити на лісоповал – різати, складати, носити дерева нарівні з чоловіками. Але мені знову пощастило. В серпні мене відправили за 40 кілометрів на сінокіс, бо дорогою з Магадану до Ельгену я застудилася і два тижні лежала з температурою. Тому й відправили, бо хворіла. Начальник табору подивився на мене, маленьку і худу, сказав: «Ти шкіра і кості – будеш завхозом». А я й не знала, хто такий той завхоз. Почала їздити раз на тиждень за продуктами. Але швидко почалися морози. І тут мені знову поталанило. Я познайомилася з вільнонайманою жінкою, яка мене пошкодувала і взяла на роботу в дитяче містечко. Я знала латину, тому мене скерували на курси медсестер. Закінчивши їх, влаштувалася на роботу в лікарню. У 1950 р. в Магадані відкрили табір для політичних в’язнів. Пробула там два роки. Потім мене за гарну роботу звільнили достроково. Випустили за ворота, а далі – куди? Де ночувати? І тут зустріла знайому зі Східної України, яка вже давно відсиділа свій термін. Деякий час я жила в її сім’ї. Роботу знаходила – працювала в лікарнях, туберкульозному санаторії.
- Ви намагалися повернутися в Україну, знову поселитися на Дрогобиччині?
- Була ніби вільна, але виїхати не могла нікуди. Щомісяця була змушена відмічатися. Дуже пильнували, щоб не втекла і не переїхала в інше місто. Один раз я поїхала до тітки, бо тато на той час вже помер. Але у той самий день мене змусили їхати назад. Тому довелося жити і працювати на Колимі до 1973 року. А от потім знайомі мені допомогли переїхати в Миколаїв – на Західну Україну не можна було.
- Коли Україна стала незалежною, усі заборони нарешті зняли.
- Так. Але я жила в Миколаєві довго, бо не було куди повертатися. Нашу хату віддали чужим людям. У Винники переїхала в 2004 році. З того часу живу в сім’ї двоюрідного брата постійно, а до того гостювала у нього по кілька місяців, зокрема – взимку.
- Як так склалося, що ви залишилися самотньою? Не вдалося зустріти достойного чоловіка?
- У моєму житті було справжнє кохання. Але той, кого я любила, загинув у Карпатах в 1944 р. Я навіть не знала його справжнього прізвища – тільки псевдо. Зустрічала достойних людей, але не могла себе примусити вийти за когось заміж – душа не лежала, а роки йшли. Так і залишилася самотньою. От таке життя – не дай, Боже, нікому! Але маю чисту совість і можу помирати спокійно. Я нікого не видала. І ні про що в житті не шкодую.
1 Comment
Відійшла у вічність 96-річна патріотка-винниківчанка Марія Йосифів – Винниківський Вісник
01.10.2019, 15:12[…] Детальніше про Марію Григорівну Йосифів читайте ТУТ. […]
REPLY