Лікар винниківського госпіталю Роман Блощичак – фронтовий медик, нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни»

Лікар винниківського госпіталю Роман Блощичак – фронтовий медик, нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни»

У ніч з 10 на 11 липня 2014 року біля селища Зеленопілля Луганської області  російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару «Градами» по позиціях українських військ. Це було перше безпосереднє масове застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України. У медичній роті в цей час служив лікар Львівського обласного госпіталю інвалідів війни та

У ніч з 10 на 11 липня 2014 року біля селища Зеленопілля Луганської області  російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару «Градами» по позиціях українських військ. Це було перше безпосереднє масове застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України.

У медичній роті в цей час служив лікар Львівського обласного госпіталю інвалідів війни та репресованих імені Юрія Липи, що у Винниках, Роман Блощичак – один із тих героїв, які залишили власний комфорт, роботу, сім’ю заради рідної землі.

15 червня 2014 року Роман приїхав у Зеленопілля допомагати пораненим і хворим. А 11 липня, під ранок, отримав поранення руки. В результаті цієї атаки, за офіційною інформацією, убито до тридцяти військовослужбовців, сотні поранено, знищено базовий військовий табір, польовий госпіталь.

Згодом Романа Блощичака Президент України нагородив медаллю «Захиснику Вітчизни». Але до цього була війна…

Роман працює лікарем-анестезіологом відділення анестезіології та інтенсивної терапії Львівського обласного госпіталю інвалідів війни та репресованих. Народився в с. Підбірці. У 2006 році закінчив Львівський медуніверситет. Пройшов інтернатуру з анестезіології. Отримав досвід роботи медбратом у реанімації новонароджених. А з 2009 року і дотепер працює в госпіталі Винник. Одружений. Разом із дружиною, яка також медик, виховують двох донечок, які навчаються відповідно в першому та другому класах. Коли йшов в АТО, вони були зовсім крихітками…

Роман наголошує: «П’ятеро лікарів із госпіталю працювали в АТО. Мені повістка прийшла додому. Я не задумувався, йти на війну чи шукати якісь можливості залишитися вдома. Розумів, що йду служити в армію. І з 15 червня я був у Зеленопіллі, лікарем-анестезіологом 24-ої механізованої бригади. Там на той час була розгорнута велика медична рота, медичний табір, де надавали допомогу, евакуйовували поранених. Ми мали всі необхідні медикаменти. Проте після обстрілу лишилися ні з чим. Увесь табір згорів».

Для Романа операції – звична робота. Але війна – це інше. «Рішення доводилося приймати блискавично, відразу в полі, бо чітко усвідомлював, що від цього залежить життя людей. Ми робили абсолютно все, що було потрібно – від складних операцій до промивання ран. Але перші враження були шоком. Ми як медики супроводжували бійців. Наш «Урал» підірвався на фугасі. Уявляєте, повно поранених і всі просять допомоги. Саме тоді я зрозумів, що я на війні. І ці перші поранення були для мене найскладнішими. Тяжко було дивитися, як хлопця поранила саморобна вибухівка, і він залишився без обох ніг. Ми надали допомогу, евакуювали. Він вижив. Але це страшно бачити, як молода людина залишилася калікою… Проти українців застосовували мінометну зброю. Були тяжкі контузії.  Дивлюся – на тілі нема жодної подряпини, а людина в глибокій комі від мінно-вибухової травми. В госпіталі я такого не бачив», – розповів медик.

Під Зеленопіллям Романа поранили, його перевезли у Львів – у військовий госпіталь на Чехова. Пролікували. За словами лікаря, зараз зі здоров’ям все гаразд, покалічена рука функціонує задовільно.

Повернення до Львова стало своєрідним шоком – тут люди займаються буденними справами, ходять у бари-ресторани, а там – війна зі смертями та пораненнями.

Після лікування в госпіталі, 24 листопада 2014 року, винниківський лікар повернувся в АТО. Цього разу служив у Лисичанську.

«У Лисичанську вже було легше, – каже Роман. – Вже знав, що маю робити, як себе поводити. Служив до березня 2015 року. Ми воювали за Україну. Я, мої друзі, колеги, які повернулися зі Сходу, лишилися в резерві І-ої категорії. Якщо треба буде, всі кажуть, що поїдуть знову. Найстрашніше в цій війні, хоч вона й об’єднала Україну, – смерті та каліцтва.  З тридцяти медиків, які працювали зі мною, двоє загинули. Щороку 11 серпня їздимо на їхні могили… Сумних історій багато. Не хочу про них розповідати. Ми йшли туди, щоб наші діти їх не знали. І не знали, що таке війна».

visnyk
ADMINISTRATOR
PROFILE
Лариса КУБСЬКА

Дивіться також

Залишити коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов'язкові поля позначено *

Cancel reply

Останні новини